Міфи

Маки, ружі та вінки ー таке розмите уявлення про традиційне українське вбрання залишив для сучасних українців Радянський союз. Все що українськеー це смішне, незграбне та примітивне. Як було насправді?

Перше, що потрібно знати, коли говоримо про відтворення українського строю давніх часів, це те, що тоді жінки не носили розплетеного волосся. У тодішні часи розпущені
коси ー сором. Дівка заплітала волосся в косу чи дві коси (існували також інші способи укладання волосся), могла пов’язати складену хустку, як пов’язку, проте мала бути відкрита частина голови або коси, адже це вказівка на те, що вона неодружена.

Після шлюбу жінка своє волосся ховала під очіпок (подейкують, що на Гуцульщині чоловік відрубував дружині косу на порозі своєї хати, як вона туди ступала, як нова господиня). На голову клали
кибалку (так називали спеціальне кільце), волосся розділяли на дві частини і намотували на нього, зверху одягали очіпок (деякі очіпки мали жорсткі каркаси, які тримали певну форму).

Вважалося, чим вищий очіпок, тим пишніша в тебе була коса. Українки, які не мали
пишного волосся вдавалися до хитрощів: підкладали під очіпок шерсть чи інші речі, щоб візуально збільшити об’єм зачіски. Дівчата, до речі, теж вплітали стрічки, щоб коса виглядала грубшою. Зверху на очіпок одягали хустку або намітку — тканину завдовжки до 5 метрів, яку накручували кругом обличчя (існували теж інші способи зав’язування намітки), яка звисала до поясу.

Вінок ー давня прикраса голови дівчини, яка досі викликає суперечності.

Український народний костюм разом з вінком

Його носили лише неодружені дівчата на свята, рідко в будні. Наші пращури здивувалися б, побачивши жіночий хоровий колектив у пластикових віночках.
Вінки були різними за складом та призначенням і не всі з них носилися (деякі використовували у народних ритуалах). Здебільшого вінки не були повсякденним атрибутом, крім «польових», які робили зі свіжих квітів під час дівочих гулянь або в перервах між працею. Існував і міський або зимовий варіант святкового вінка: дівчата робили квіти з паперу, який замочували у віск.

Вишиванка чи сорочка?

Традиційна українська сорочка могла сягати щиколоток і ніколи не була вище колін. (Чоловічі ж рідко бували нижче колін). Буденні жіночі сорочки прикрашались мінімалістично: подекуди, лише одною смужкою на уставці, святкові оздоблювали значно більше.

Справжня жіноча сорочка мала на грудях розріз до живота, який зверху зав’язувався.

Розріз мав практичну функцію: мати розв’язувала на горловині сорочку і годувала немовля. Він, звичайно, повністю прикривався корсеткою та намистами. Ніяких відкритих декольте, що так популярні зараз.

На пазусі жіночих сорочок не було вишивки (окрім Волині), до якої ми зараз звикли: навіщо вишивати те, що ніхто не побачить? Вона почала з’являтися після початку ХХ століття. Одна з теорій пояснює таку появу економічно-соціальним станом життя у той період. Війна, Голодомори та прихід комунізму змусили людей задля виживання продавати або приховувати намиста. Матері помирали, забираючи частину прикрас до гробу, а на нові грошей не вистачало. Корсетки вийшли з моди, зокрема через зайві витрати на тканини. Погруддя жіночих сорочок відкрилося, тому його почали вишивати, а розріз пазухи ー зменшувати.

грава медіа >>>